11 липня 1943 року стало найкривавішим днем українсько-польського протистояння на Волині: підрозділи УПА одночасно атакували десятки польських поселень, а подальша хвиля насильства забрала життя десятків тисяч поляків та українців.
Що сталося 11 липня 1943 року
Неділя, 11 липня 1943 року, увійшла до польської історичної пам’яті як «Кривава неділя». Того дня підрозділи Української повстанської армії провели скоординовані напади на польські поселення у кількох повітах окупованої Волині.
Польський Інститут національної пам’яті повідомляє про одночасну атаку на 99 сіл і містечок. Частину нападів здійснили вранці, коли місцеві жителі перебували в католицьких храмах або прямували на богослужіння.
Саме через масштаб і скоординований характер цих дій 11 липня стало головною датою вшанування польських жертв Волинської трагедії.
Який період охоплює Волинська трагедія
Масове антипольське насильство на Волині розпочалося не 11 липня. Напади на польські села, убивства цивільного населення та знищення поселень фіксувалися з початку 1943 року.
Найінтенсивніший етап тривав улітку 1943 року. Згодом конфлікт поширився на Східну Галичину й переріс у масштабне українсько-польське збройне протистояння, яке тривало до завершення Другої світової війни та в перші повоєнні роки.
Терміном «Волинська трагедія» в Україні часто описують увесь комплекс взаємних етнічних чисток і масових убивств. У Польщі переважно використовують визначення «Волинська різанина» та наголошують насамперед на організованому винищенні польського цивільного населення силами ОУН і УПА.
Чому конфлікт спалахнув саме на Волині
Після Першої світової війни Волинь і Східна Галичина опинилися у складі відновленої Польської держави. Більшість населення Волині становили українці, однак політичну та адміністративну владу контролювала Варшава.
Польська влада проводила політику осадництва, передаючи землю ветеранам польської армії. Водночас українці стикалися з обмеженнями у сфері освіти, державної служби, землекористування та політичного представництва.
Напруження посилювали каральні акції польської влади, радикалізація українського націоналістичного руху та взаємне прагнення встановити контроль над спірними територіями.
Ситуація остаточно вийшла з-під контролю під час Другої світової війни, коли регіон пережив радянську та німецьку окупації. На Волині одночасно діяли німецькі окупаційні структури, радянські партизани, польська Армія Крайова, ОУН, УПА та інші збройні формування.
Роль ОУН та УПА у масовому насильстві
Більшість дослідників визнають, що основну хвилю нападів на польське населення Волині організували структури ОУН(б) та підрозділи УПА.
Однією з цілей українського націоналістичного підпілля було усунення польської присутності з територій, які воно вважало частиною майбутньої незалежної України. Керівництво підпілля побоювалося, що після завершення війни Варшава знову претендуватиме на Волинь і Галичину.
Письмового наказу про тотальне знищення поляків історики не виявили. Водночас одночасні напади на десятки населених пунктів свідчать про попередню підготовку та координацію дій.
Відповідальність за антипольську кампанію польські дослідники покладають насамперед на волинське керівництво ОУН(б) та командування УПА, зокрема на Дмитра Клячківського, відомого під псевдонімом Клим Савур. Питання про рівень участі центрального керівництва ОУН і Романа Шухевича досі залишається предметом історичних дискусій.
Відповідні акції польського підпілля
Польське населення створювало загони самооборони, а підрозділи Армії Крайової проводили відповідні операції проти українського підпілля.
Під час цих акцій також знищували українські села та вбивали мирних жителів. Масштаб польських нападів був меншим за антипольську кампанію УПА, однак вони стали частиною тієї самої спіралі етнічного насильства.
Після повернення радянської влади частина польського населення вступила до винищувальних батальйонів, які брали участь у боротьбі проти УПА. У повоєнній Польщі протистояння завершилося примусовим переселенням українців, зокрема під час операції «Вісла» 1947 року.
Скільки людей загинуло
Точна кількість загиблих досі не встановлена. Історики використовують різні методики підрахунку, географічні межі та часові періоди.
У польських дослідженнях кількість убитих поляків на Волині та у Східній Галичині найчастіше оцінюють у межах від 60 до 100 тисяч людей. В окремих публікаціях наводяться вищі оцінки — до 140 тисяч.
Кількість українських цивільних, які загинули внаслідок польських каральних і відповідних акцій, оцінюють приблизно від 4 до 15 тисяч.
Ще близько 100–110 тисяч польських жителів залишили сільські райони Волині та шукали захисту в містах, більших поселеннях і центрах польської самооборони.
Ці цифри залишаються предметом досліджень. Продовження пошукових та ексгумаційних робіт має допомогти встановити імена жертв і місця їхнього поховання.
Чому історична суперечка загострилася
Тривалий час Київ і Варшава намагалися будувати діалог навколо формули взаємного прощення. У 2003 році президенти Леонід Кучма та Александр Квасневський виступили зі спільною заявою до 60-х роковин трагедії.
«Взаємне прощення — це шлях до повного примирення сьогоднішніх і майбутніх поколінь українців та поляків».
Новий етап конфлікту розпочався після ухвалення Верховною Радою у квітні 2015 року закону про правовий статус і вшанування борців за незалежність України у ХХ столітті. До цього переліку увійшли ОУН та УПА.
У Польщі рішення сприйняли як прославлення організацій, відповідальних за масові вбивства поляків. У липні 2016 року польський Сейм визнав події на Волині та у Східній Галичині геноцидом польського населення, здійсненим українськими націоналістами.
В Україні таку оцінку вважають односторонньою, оскільки вона недостатньо враховує ширший контекст польсько-українського конфлікту та злочини проти українського цивільного населення.
Чи можливе українсько-польське примирення
Історична суперечка продовжує впливати на сучасні відносини України та Польщі. Найгострішими питаннями залишаються оцінка діяльності ОУН і УПА, проведення ексгумацій, встановлення кількості жертв та форми офіційного вшанування.
Українські та польські представники водночас наголошують, що пам’ять про загиблих не повинна ставати інструментом розпалювання ворожнечі між двома народами.
Для подальшого примирення необхідні спільні дослідження, відкритий доступ до архівів, пошук місць поховань і гідне вшанування всіх мирних жителів, убитих під час протистояння.
Визнання злочинів, відмова від виправдання масового насильства та повага до пам’яті як польських, так і українських жертв залишаються головними умовами чесного діалогу.