Документальний фільм «Містер Ніхто проти Путіна», який цього року отримав премію «Оскар» у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм», викликав хвилю критики через спосіб, у який у ньому показано російсько-українську війну.
На перший погляд стрічка може видаватися викриттям російської пропаганди у школах, але для багатьох українських глядачів вона виглядає інакше — як історія, що зміщує фокус із відповідальності держави-агресора на переживання окремих росіян.
Як створювали фільм
«Містер Ніхто проти Путіна» — це датсько-чеський документальний фільм режисера Девіда Боренштейна, співрежисером і оператором якого став росіянин Павло Таланкін.
У центрі сюжету — сам Таланкін, який працював педагогом-організатором у школі Челябінської області та таємно знімав, як дітей у Росії занурюють у пропаганду та мілітаризацію після початку повномасштабної війни проти України.
В описі фільму наголошується, що йдеться про перетворення школи на простір вербування та ідеологічної обробки дітей на тлі вторгнення в Україну. Саме ці кадри Таланкін передав Девіду Боренштейну, який і побудував на них сценарій та фінальну структуру стрічки.
Трейлер фільму
Чому стрічка викликає заперечення
Основна претензія до фільму полягає не в тому, що він показує російську пропаганду, а в тому, як саме він розставляє акценти.
Замість чіткої розмови про відповідальність Росії як держави, суспільства та інституцій за війну, фільм, на думку критиків, пропонує міжнародному глядачу знайому і комфортну рамку про «хорошого росіянина», який нібито теж є жертвою режиму.
У такій оптиці легко губиться головне: Росія веде війну проти України вже понад десять років, а повномасштабне вторгнення стало не випадковістю, а наслідком тривалої імперської політики, яку підтримували не лише силові структури, а й значна частина російського суспільства.
Саме тому критики вважають, що подібні стрічки можуть не викривати агресора, а пом’якшувати його образ для західної аудиторії.
Що залишилося в тіні
На тлі тріумфу «Містера Ніхто проти Путіна» в тіні залишилися українські фільми, які безпосередньо документують російську війну очима українців.
Зокрема, «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова потрапив до оскарівського шортлиста, але не вийшов у фінальну п’ятірку номінантів.
Так само поза фінальним списком залишився і фільм «I Died in Irpin».
Для багатьох українських глядачів це виглядає як симптом ширшої проблеми: міжнародні інституції часто готові чути історії про російське «внутрішнє страждання», але не завжди готові дати таку ж вагу прямому українському досвіду війни.
Російська мова на сцені «Оскара»
Коли творча команда вийшла на сцену за нагородою, Павло Таланкін звернувся до залу російською мовою.
«Ось вже чотири роки ми дивимося на зоряне небо і загадуємо найзаповітніше бажання. Але є країни, де з неба падають не зірки, а ракети та дрони. В ім'я нашого майбутнього, в ім'я дітей – зупиніть усі війни зараз».
У цій промові не пролунало прямого називання Росії агресором і не було сказано, хто саме веде війну проти України. Саме ця розмитість і стала ще однією причиною критики.
Пізніше Таланкін пояснив, що виступав російською, бо не володіє англійською достатньо добре й боявся помилитися під час промови.
Момент нагородження
Чому це важливо для України
Суперечка навколо цього фільму виходить далеко за межі кіно.
Йдеться про те, хто саме отримує право говорити про війну, чий голос вважається універсальним і морально переконливим, а чий досвід знову відсувають на другий план.
Коли міжнародна нагорода дістається фільму, який концентрується на «доброму росіянині», а не на українській боротьбі та українських втратах, це неминуче викликає спротив. Не тому, що тему російської пропаганди не варто показувати, а тому, що в умовах великої війни надто важливо не втрачати моральну оптику й не підміняти історію про агресію історією про чужий дискомфорт.